Осінні скрипки | Fall Violins
Ніч зітхла останніми каплями Прищулився шепочучий сад Тоскність спливала тінними плямами І був такий закинутий фонтанний каскад Програм закінчується скрипичним соло Листки тріпотять на пюпітрах нот І був надмірно болючий затоскнений голос І був такий непотрібний на закінченні гавот Умірали всі блиски умірали всі мрії І був такий чужий і далекий садовий кафе-ресторан І здавалось — не прикрилить пташка і серця не обігріє І здавались такими неприступними танучі силуети панн Юрба відпливає в елєктричні ворота Зостають такими мизерними перед’естрадні лавки Була такою прозаїчною і буденною турбота І було так шкода свята і в серці плакали струмки Сивоволосий дід згадував про далеку молодість Механично офутляруючи передзначену віольончель Було видно на музикантах безпорадну стомленість І так нереально смутив за кіоском Ботічелі І здавалось що покивув щось найдорожче в світі Там де розгубилися звуки осінніх скрипок Озираючись на трамвай думаєш про гогеновське Таїті І придивляєшся ступаючи по тротуару на тремтіння далеких крапок Згадуєш що завтра йти на лекцію англійської мови Берліца Пройде зіма і кров за океани владною молодістю позве Те що було зникло назавше і безперечно ніколи не вернеться І без особливої жадности дивишся на вітрини кондітерських і кафе. Минають залюднені квартали де безупинні огні і грюкоти І від мрій звисає на плечіх вже заморена голова І споминаєш якісь давно-чуті ніжні як голос русопанни плюскоти І споминаєш якісь теплі щойно відзвучавші слова.
Night sighed its last droplets. The whispering garden Squinted. Sadness floated in splotches of shadow. The fountain’s cascading water felt abandoned. The concert ended with a violin solo. Sheet music trembled on music stands And a superfluously aching, muted voice sang unnecessarily, after the people stopped dancing. Dying all shimmering, dying all dreams. So foreign and far away the café in the garden, And it seemed to me — the birds won’t sit on their nests this year. The ladies’ dancing silhouettes seemed out of reach. The crowd dispersed through the gates of funeral oration, Leaving many vacancies before the concert even began. Our preoccupations were prosaic. The holiday itself was so damaged, it touched your heart. And an old man talked about the great distance from his youth. Mechanically fingering the frets — the premonition latent in the cello. You could see in the musicians’ weariness that could not be remedied. So unreal was Botticelli grieving in the kiosk. It seemed like the most precious thing in this world had said “no” to me, In the place where fall violins became inaudible. Looking at the passing tram car you think of Gauguin in Tahiti. And stooping you inspect the gelatinous, quivering raindrops on the sidewalk. You tell yourself to go to English class tomorrow. Winter and blood will cross the ocean. That which is gone, is gone for good, And without any particular sentimentality, you look out the windows of the café. Crowded neighborhoods of unending fire and howling. Your head has been drooping down to your chest ever since you returned from your dreams. And you recall long-ago softness, like the splashing voice of a young Ukrainian — And you remember how warm the air was in the place where she spoke.