Fall Violins
Осінні скрипки | Fall Violins
Ніч зітхла останніми каплями
Прищулився шепочучий сад
Тоскність спливала тінними плямами
І був такий закинутий фонтанний каскад
Програм закінчується скрипичним соло
Листки тріпотять на пюпітрах нот
І був надмірно болючий затоскнений голос
І був такий непотрібний на закінченні гавот
Умірали всі блиски умірали всі мрії
І був такий чужий і далекий садовий кафе-ресторан
І здавалось — не прикрилить пташка і серця не обігріє
І здавались такими неприступними танучі силуети панн
Юрба відпливає в елєктричні ворота
Зостають такими мизерними перед’естрадні лавки
Була такою прозаїчною і буденною турбота
І було так шкода свята і в серці плакали струмки
Сивоволосий дід згадував про далеку молодість
Механично офутляруючи передзначену віольончель
Було видно на музикантах безпорадну стомленість
І так нереально смутив за кіоском Ботічелі
І здавалось що покивув щось найдорожче в світі
Там де розгубилися звуки осінніх скрипок
Озираючись на трамвай думаєш про гогеновське Таїті
І придивляєшся ступаючи по тротуару на тремтіння далеких крапок
Згадуєш що завтра йти на лекцію англійської мови Берліца
Пройде зіма і кров за океани владною молодістю позве
Те що було зникло назавше і безперечно ніколи не вернеться
І без особливої жадности дивишся на вітрини кондітерських і кафе.
Минають залюднені квартали де безупинні огні і грюкоти
І від мрій звисає на плечіх вже заморена голова
І споминаєш якісь давно-чуті ніжні як голос русопанни плюскоти
І споминаєш якісь теплі щойно відзвучавші слова.
Night sighed its last droplets.
The whispering garden
Squinted.
Sadness floated in splotches of shadow.
The fountain’s cascading water
felt abandoned.
The concert ended with a violin solo.
Sheet music trembled on music stands
And a superfluously aching,
muted voice
sang unnecessarily,
after the people stopped dancing.
Dying all shimmering,
dying all dreams.
So foreign and far away the café in the garden,
And it seemed to me —
the birds won’t sit on their nests this year.
The ladies’ dancing silhouettes
seemed out of reach.
The crowd dispersed through the gates of funeral oration,
Leaving many vacancies
before the concert even began.
Our preoccupations were prosaic.
The holiday itself was so damaged,
it touched your heart.
And an old man talked
about the great distance
from his youth.
Mechanically fingering the frets —
the premonition
latent in the cello.
You could see in the musicians’
weariness
that could not be remedied.
So unreal was Botticelli grieving in the kiosk.
It seemed like the most precious thing in this world had said “no” to me,
In the place where fall violins
became inaudible.
Looking at the passing tram car you think of Gauguin in Tahiti.
And stooping you inspect
the gelatinous,
quivering
raindrops
on the sidewalk.
You tell yourself to go to English class tomorrow.
Winter and blood will cross the ocean.
That which is gone, is gone for good,
And without any particular sentimentality,
you look out the windows of the café.
Crowded neighborhoods
of unending fire and howling.
Your head has been drooping
down to your chest
ever since you returned
from your dreams.
And you recall
long-ago softness,
like the splashing voice
of a young Ukrainian —
And you remember how warm the air was
in the place where she spoke.